З Іриною Цілик ми говоримо на Подолі у «Світі кави». Кав’ярні цієї мережі є у Львові, тож мої львівські друзі впевнені, що київське місце «не тру». Втім, еспресо-тонік такий самий смачний, а за сусіднім столиком завше можна побачити кількох іноземців. Спекотний липневий день, у мене на столі кава з льодом, в Іри — матча-лимонад. Час від часу вона коротко махає рукою знайомим, що проходять повз, — Поділ, місце зустрічей. Ця ніч була відносно тихою: над нашими головами не вибухали дрони й балістичні ракети. Та ми все одно говоримо про війну, бо ж хіба не всі розмови сьогодні — про війну?
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Розкіш не обирати єдину професію
Якби це був публічний діалог, я почала б із представлення Цілик аудиторії, тож одразу уточнюю, що назвати першим: письменниця чи режисерка? Іра відказує миттю: однозначно режисерка, а після паузи додає, що й досі часом почувається у письменницькій сфері так, ніби грає на чужому полі: «Я ніколи не робила ставки на літературу як на професійну діяльність. Напевне, це для мене чисте задоволення, хобі, хоча хобі звучить якось недобре. Просто я ніколи не прагнула заробляти літературою на життя, хоча, як не дивно, таки заробляю теж». Коли Іра це каже, я згадую, як перечитувала збірку «Родимки» — тонку, ніжну, спостережливу прозу. Останнє, що могло б мені спасти на думку тоді, — «написано непрофесійно».
Іра додає, що її робота передбачає переплетіння візуального і словесного, а зміна сфер діяльності допомагає балансувати на межі. Десь там само, на межі, відбувається написання сценаріїв: «Раніше я не знала, чи доречно згадувати, що я ще й сценаристка, але вже є кілька текстів, за які мені не соромно і за якими з’явилися фільми». Так Ірина стала співавторкою сценарію до фільму Максима Наконечного «Бачення метелика» — і це єдиний випадок, коли Цілик писала сценарій не для власної кінокартини. Поступитися головним місцем було нескладно. Втім, суперечки щодо деяких сценарних рішень таки траплялися і не завжди вдавалось дійти консенсусу, що саме має залишитися у фільмі: «Я весь час нагадувала собі, що не є режисеркою цього фільму і маю робити для нього добро в чітких рамках».
Як напрочуд гармонійну співпрацю Цілик згадує спільну роботу з письменником Артемом Чехом, її чоловіком. Вони спільно писали сценарій до фільму «Я і Фелікс» — за автобіографічним романом «Хто ти такий?» Чеха. Це текст про зростання в Черкасах, взаємодію поколінь, травму війни (один із персонажів — ветеран Афгану).
Спільний проєкт Цілик визначає як перехресний вплив двох митців, адже сценарій народжувався паралельно з романом і Артем інкорпорував у текст особливо вдалі сценарні рішення: «Якісь деталі постали взагалі дуже спонтанно, як-от акваріум з мадагаскарськими тарганами у домі Гриші-диверсанта, — це була вигадка нашої художниці-постановниці». Таргани всім сподобалися — і Чех забрав їх у роман. Чимало діалогів героїв також народились експромтом.
Цілик пояснює, що їй легко поєднувати іпостасі письменниці й режисерки: «До речі, це справді допомагає у практичних речах: деяким режисерам тяжко дається підготовка текстів на пітчинг або написання сценарію так, щоб люди його побачили. Я ж начебто знаю, як змалювати візуальний світ словами, і це допомагає не лише мені, а й усій команді». Іра додає, що мислить візуально і саме візуальне мистецтво найбільше вражало її на всіх етапах формування. Так, уперше потрапивши до Лувру, Іра вийшла звідти мокра від сліз: «Я давно вже не плачу в музеях, але для мене досі найпрекрасніше відчуття — побути наодинці з картиною. Наприклад, музика на мене значно рідше впливає аж так».
Говорячи про сучасне кіно, ми згадуємо живопис: від частих алюзій на «Американську готику» Ґранта Вуда і «Світ Христини» Ендрю Ваєта в сучасному американському кінематографі — до кольорових рішень, натхненних конкретним мистецьким періодом. Серед представників візуальних мистецтв, які зараз надихають її на різні художні рішення, Ірина згадує Алекса Колвілла, Едварда Гоппера, Карен Ламассонн, фотографку Нен Ґолдін, з українців — Сергія Майдукова, Мітю Фєнєчкіна, Євгенію Полосіну та Анну Іваненко — тих, хто працює зі звичайними, побутовими сюжетами, однак додає туди дрібку магії. А ще раптом згадує свого найбільшого улюбленця Пітера Брейгеля Старшого, на виставку якого поїхала 2019 року аж у Відень, разом із тоді 9-річним сином: «У мене є колекція фото, як Андрій [син Ірини Цілик та Артема Чеха, — Б. Р.] дрімає на лавках чи на підлозі у відомих музеях — йому там завжди було нуднувато. Однак Брейгель справив на нього дуже сильне враження».
Пірнути у місто
Ірина Цілик росла у Києві 1980-х-1990-х. Це був період розвою злочинності, занепаду попередньої системи й постійних черг. Для Іри все починалося на Святошині: «Всі ці дачі початку ХХ століття, охайні пряникові будиночки серед сосон, недобудови, якими ми лазили. Я була дитиною, що постійно шукала собі пригод, — тепер розумію, скільки разів мене насправді пронесло», — сміючись каже режисерка. Коли їй було сім, бабуся придбала квартиру в кооперативі і виїхала з двокімнатної хрущівки, де лишилися Іра та її батьки, на теперішню вулицю Чорновола — просто у центр. Саме з цього почалися Ірині прогулянки іншим Києвом, про який вона раніше й не підозрювала.
Місто дихало історією та міфологією, набувало глибини.
Серед ритуалів дитинства, розділених із бабусею, Цілик згадує відвідини кінотеатру імені Чапаєва (тепер «Ліра») і десерти в кафе «Львівська брама» на Львівській площі чи «Ласунці» на Лук’янівці: зокрема чорнослив зі збитими вершками у пластиковій розетці. «В нас було багато нашого, спільного з бабусею. Саме тоді я почала закохуватися в нові маршрути і новий Київ», — розповідає Ірина.
Часи навчання в Університеті імені Карпенка-Карого принесли іншу оптику — юнацьку, студентську. Одним з улюблених місць стали яри та пагорби давнього Києва, Татарка, Поскотинка, Старокиївська гора — тоді ще без красивих сходів і новобудов, а з напівтаємними тропами й хатинками, залишками дерев’яного Києва, яких уже ніде не знайти.
Місто перехресть
В одній публічній розмові про Красногорівку, де мешкають герої Іриної стрічки «Земля блакитна, ніби апельсин», режисерка зізналася, що їй близька і зрозуміла прив’язаність до конкретного місця і бажання там лишатися, попри ризики, пов’язані з війною. Цілик вважає себе людиною, закоріненою у рідне місто: «Якщо виривати мене з Києва, то вже з м’ясом. На початку повномасштабного вторгнення чоловік доєднався до війська, а я виїжджала із сином на півтора місяця до Львова. Відчувала тоді, ніби зрадила столицю, хоча рішення було цілком раціональним. Та мені однаково здавалося неправильним залишати місто, коли насувається чорна біда». Спочатку Ірина з Андрієм виїхали в село на Київщині: «Це було дурістю, врешті нам дуже пощастило: буквально в сусідніх селах відбувався жах, про який ми дізнаємося пізніше». Друзі вмовляли Іру та її сина виїжджати разом до Італії, де мали дім, і вони спершу поїхали-таки з ними у західному напрямку, але «у Львові сталося “коротке замикання” — я зрозуміла, що не можу залишити Україну, і ми вийшли в нікуди, ще й з кицькою на руках». Цілик додає, що завдяки цьому спонтанному рішенню тепло полюбила Львів, який раніше недооцінювала.
Про Київ Ірина розповідає з тією ж інтонацією, з якою говорить про родину: місце, де тебе страшенно вибісять, але завжди приймуть і зрозуміють.
Режисерка зізнається, що еклектичність столиці дратує, особливо пластикові кіоски, наліплені потворні балкони і хаотична забудова, але водночас місто є базою, що дає силу: «Київ — мій родич, а сім’ю не обирають».
Зараз Ірина працює над фільмом, який називає «освідченням у любові до свого міста». Кінокартина спрямована насамперед на західну аудиторію, аби зацікавити її нашою столицею, підсилити кіноміф Києва, про який знають украй мало. Цілик згадує допис Оксани Забужко про те, які ми, українці, круті і як мало про це говоримо на широку аудиторію: «В моєму новому фільмі буде і про це також. Після нічної атаки місто не завмирає, паралізоване вибухами, а оживає, ніби мурашник: кав’ярні починають роботу з вибитими вікнами, будівельники латають асфальт, зеленбудівці садять дерева». Київ — місто і похмурих сірих спальників, і яскравих хіпстерських мікрорайонів, і монструозних забудов, і старовинних вулиць. Еклектика в дії. Ірина описує Київ як місто багатьох течій та перехресть: «Ми не говоримо про одне виразне обличчя, бо Київ постійно повертається до тебе новим лицем. Його неможливо остаточно зафіксувати».
Внутрішній дім
Після початку повномасштабної війни для багатьох поняття дому змінило конотації. Для когось дім тепер — уся Україна, хтось утратив домівку і шукає нову, а для когось це місце, де нині перебуває родина чи живуть друзі. Питаю в Цілик, де її дім. «Дім — те, що ми носимо у собі, те, чого не відібрати, навіть відібравши життя.
Дім — це згустки спогадів і снів.
Найбільш особливі сни сняться мені в декораціях квартири мого дитинства, ще з тим, радянським, ремонтом». В одному з таких снів Іра ніяк не може зачинити двері: замок зламано, отже, неможливо сховатися від ворогів. «На початку повномасштабного вторгнення мені наснився кошмар про те, як у мою кімнату заходить чужинець, схожий на Герасима з “Муму”, — величезний німий мужик, від якого пахне немитим тілом».
Цілик міркує про те, що дім — не конкретна коробка й набір предметів, розміщених усередині. Але одразу поправляє себе: предмети теж важливі, адже вони формують мапу твоєї ідентичності: «Лише зараз, під час війни, до мене дійшло, як страшно це втратити, як легко оголюється приховане від чужих очей. Ти будував свій маленький світ, але падає стіна — і все опиняється на видноті. І це в найкращому разі, коли бодай щось збереглося. Або ти лишаєш дім, не знаючи, чи бодай колись туди повернешся. Або у твоєму домі живуть окупанти, а там на горищі і досі твої іграшки дитинства чи коробка з ялинковими прикрасами… В цьому дуже багато невимовного болю. Втрата дому була б для мене вкрай травматичною». Говоримо про окупацію Чернігівщини і дім, збудований Іриними прадідом і прабабцею, — на щастя, це село росіяни не зачепили.
Письменниця зізнається, що думка про потенційну окупацію родинного дому була для неї абсолютно нестерпною.
А потім згадує вірш Вістена-Г’ю Одена «О що це за звук», побудований на суцільному саспенсі: десь там чужі солдати, яких спочатку бачиш здалеку, але вони наближаються рядок за рядком, крок за кроком. Усе закінчується тим, що замок зламано, чужі військові вже у твоєму домі, «чоботи їхні великі і чорні, очі масні і гарячі» — так виглядає інфернальний жах.
У багатьох із нас, киян, є своя історія того, як ми залишали рідний дім наприкінці зими чи навесні 2022-го. Іра розповідає про стадію заперечення, яка тривала перші дні: «Я демонстративно не збирала валіз, готувала сирники й суп, вдавала, що ми існуємо у звичному режимі». Родина живе на Берестейському проспекті, і з вікна синової кімнати Іра бачила, як люди йдуть пішки з валізами у бік Житомирської траси: «Тоді я їх майже ненавиділа, здавалося, всі мають лишатися в місті. Тепер мені дуже соромно за ті думки». Все змінив другий день, коли у вантажівку з БК неподалік від їхнього дому прилетів снаряд: «Страшніших звуків я в житті не чула». Цілик згадує, що саме тоді вперше побачила, як синові по-справжньому було страшно. Збираючи рюкзак, вона взяла готівку, ноутбук і подаровані чоловіком прикраси. Каже, що досі не знає, які речі рятувала б із помешкання у разі потреби. Режисерка розповідає про колекцію графіки та живопису українських художників ХХ століття, яку вони нещодавно почали збирати разом із чоловіком: «Це нераціональне, однак прекрасне збереження пам’яті — і на це йдуть майже всі наші гонорари. З одного боку, мені радісно збирати ці роботи, а з іншого, відчуття крихкості дому лише посилюється».
Пара з рюкзаками посеред нічого
У новому фільмі режисерка повертається до тем, які розробляла раніше, зокрема в короткометражці «Дім», у різних віршах, в оповіданні «Червоні на чорному сліди». «Приміром, мене роками переслідує образ пари, яка йде з рюкзаками, а позаду й попереду — чисте поле, порожнеча, біле ніщо. У мене є цей образ у короткому метрі, в поезії, а тепер буде ще й у новому фільмі — цього разу героями однієї з сюжетних ліній стануть мої прапрапрабабця і прапрапрадід, яких розкуркулили і відправили на Соловки. В один момент вони втратили чудовий будинок і все надбане. Бабуся змогла порятуватися з етапу, а дід так і загинув на засланні». Зараз ми вкотре проживаємо те, що, здавалося, відійшло в минуле, — і наші страхи повертаються. Цілик розповідає про страх утратити дім, страх ніколи більше не побачити чоловіка, страх за дитину, яку ростиш у часи війни. Тільки після початку повномасштабної війни, як зізнається моя співрозмовниця, вона по-новому зрозуміла оповіді бабусі Ліни про життя в окупованому Києві у часи Другої світової, до того «це були казки, чорно-біле кіно».
Травми відлунюють через покоління — саме про такі концентричні кола Ірина серед іншого розповідає у новій кінострічці.
І що цікаво, медіум анімації дає змогу гратися з реальністю: «В одному з епізодів я саджу у студії перед камерою свою прапрапрабабцю і ставлю їй ті питання, які хотілося б поставити. Я позиціоную цей фільм як анімаційну документалістику, але водночас дозволяю собі в цьому проєкті деякі такі забавки», — ділиться Цілик.
Шлях режисерки
Ірина починала свій режисерський шлях не з документалістики, а з реклами. Згодом працювала з ігровим кіно, ще пізніше — з документальним, а тепер узялася за анімацію. На питання, що їй цікавіше: диригувати процесом, як в ігровому кіно, чи спостерігати, як у документалістиці, Цілик обирає не обирати: «На щастя, я маю привілей використовувати у своїх проєктах усі інструменти — як нонфікшну, так і фікшну. Мені подобається гібридність, можливість усе змішувати». Режисерка додає, що цю думку їй нещодавно підкинув письменник і редактор Сашко Бойченко: «У мене навіть поезія стала іншою. Деякі вірші — це напівдокументальні замальовки, в яких я просто фіксую спостереження, а поезія, здається, народжується на стиках поєднань непоєднуваних у нормальній реальності речей».
Цілик пояснює, що дійсність згустилася і стала цікавішою за будь-які фікційні сюжети, тож було б дивно не фіксувати реальних історій: «Те, що мене часто називають документалісткою, не робить мене документалісткою. Я зняла два коротких метри для проєкту “Невидимий батальйон”, “Землю блакитну, ніби апельсин” — і пішла шукати себе далі».
Це ж непогано, що я досі не визначилася, ким є, правда?
Ми говоримо про визнання, зокрема нагороду американського кінофестивалю «Санденс» за найкращу режисерську роботу, яку Ірина здобула за фільм «Земля блакитна, ніби апельсин». Цілик одразу наголошує, що будь-які призи в кіно — певна лотерея, що залежить від суб’єктивних смаків та фортуни. «Втім, нагороди заряджають упевненістю. Мабуть, на “Санденсі” був найщасливіший момент у моєму професійному житті. Того дня Олег Сенцов зняв, як я танцюю на вечірці після отримання нагороди — то чиста дитяча ейфорія». Цілик розповідає, що такі події допомагають позбутися синдрому самозванки і подолати зневіру, бодай на певний час.
Побачити «Невидимий батальйон»
«Більшість важливих проєктів у моєму житті ставалися спонтанно. Майже всі фільми, які я знімала, — це миттєві, а не виважені рішення», — каже Ірина. Так «Земля блакитна…» почалася з дзвінка й пропозиції познімати дітей на Донбасі. А «Невидимий батальйон» — з розмови з волонтеркою Марією Берлінською, яка придумала ідею, знайшла бюджет, зібрала команду і врешті стала продюсеркою проєкту.
Тоді ще Цілик не знала, в чому полягає роль документалістки, проте одразу погодилася на пропозицію: «То був рух навпомацки. Але відтак я вперше усвідомила відповідальність перед реальними людьми, яких ти показуєш із певних ракурсів, — і ці ракурси є сукупністю твоїх режисерських рішень».
Працюючи над історіями альманаху, режисерка поставала перед різними викликами: як саме передати на екрані внутрішню силу таких несхожих яскравих героїнь, як навести фокус на порушення їхніх прав, на інші труднощі, які постають перед жінками-військовими в умовах фронту, як умістити в короткі метри багато різних нюансів. Уже в процесі Ірині ставало ясно, що про кожну з героїнь можна було б зняти окремий повнометражний фільм, та оскільки такої можливості не було, режисерка мусила внутрішньо погодитися на формат замальовок, на потребу щось спрощувати, відтинати.
Неможливо нікого показати «таким, як він чи вона є насправді», однаково йдеться про авторську перспективу й тональність: «На що я наводжу фокус і що лишаю в тіні — лише моя відповідальність. Режисерські рішення в сукупності формують не “правду, як вона є”, а лише одну з можливих варіацій правди».
А ще багато залежить від стосунків з героями та багатьох інших факторів. Із Тайрою, наприклад, зізнається Іра, не одразу був контакт, «але врешті вийшла хороша історія. А от короткометражкою про Андріану Сусак я не так задоволена: не змогла точно передати масштаб її особистості. Іноді трапляються люди, в яких стільки чистоти й сили, що тобі бракує інструментів чи досвіду, аби показати цей згусток світла на екрані».
Повернутися в Авдіївку
В інтерв’ю Ірина зізнавалася, що швидко переростає попередні роботи і легко їх відпускає. Втім, твори мають здатність повертатися і дарувати неочікувані інсайти. Коли я питаю, які проєкти Ірина побачила під іншим кутом, вона згадує насамперед «Землю блакитну…»: «Коли почалося повномасштабне вторгнення, я інакше подивилася на цей фільм, уже як мама, що не завжди знає, яке рішення ухвалювати в часи небезпеки. Лише три роки тому я, авторка кінострічки, вперше по-новому зрозуміла героїню».
Режисерка згадує епізод, де шестилітній Стасик, сидячи на стільчику перед камерою, промовляє: «Нам сказали, що скоро війна закінчиться і не доведеться бігати від бомб у підвал», — це 2018 рік.
Із того часу виросло ціле покоління дітей, які не знають життя без війни. «Документальні фільми особливі ще й тим, що мусиш колись поставити крапку. Потім дивно повертатися у цей законсервований світ, якого більше не існує», — каже Цілик. Так більшості об’єктів, показаних у «Землі…», вже немає: ані будинку героїв, ані музичної школи, ані української Красногорівки загалом, яка наразі розбита й окупована росіянами. Ірина розповідає, що герої фільму переглядають його, коли хочуть побувати вдома: «Дивно думати, що я зняла щось, чого більше не існує. Але саме так ми працюємо з пам’яттю і фіксуємо дійсність».
Також Ірина розповідає про зняті у 2017-му матеріали з Авдіївки: «Ми тоді не знали, що саме зніматимемо, тож фіксували те, що чіпляло. Там є просто-таки магічні кадри. Пам’ятаю один епізод: туман, вечір, пазик, який фуркає, і в нього, як у черевце котобуса, напихаються робітники з “Коксохіма”. Вже немає того “Коксохіма”, багато хто не живе в Авдіївці, а хтось загинув. Зараз я по-новому оцінила те, що роблять документалісти. Все надто швидко змінюється, і хтось має це зафіксувати».
Крихкість наших історій
Сьогодні ми переживаємо розквіт документалістики — і в літературі, і в кіно. Втім, це не означає, що ми приречені лише фіксувати реальність, не осмислюючи її крізь оптику художньої умовності. «Раніше я була певна, що ми — покоління документалістів. А тепер усвідомлюю: є винятки. Багато що залежить від поєднання факторів, зокрема таланту і внутрішніх ресурсів кожного конкретного митця. Варто шукати різні форми, пробувати всю доступну палітру». Цілик розповідає про анімацію як про потужний інструмент впливу на закордонну аудиторію: «Якщо хочемо, щоб нас чули, слід шукати способів говорити, не обмежуючи себе напрацьованими прийомами, які нам добре даються». За Іриними спостереженнями, закордонна аудиторія вже наїлася документалістики: від побуту простих людей під час війни до виживання військових в окопах. Глядачі хочуть нових медіумів, нових оповідей.
Проєкт, над яким працює зараз, Цілик позиціонує як анімадок, анімаційну документалістику. Всі герої та історії реальні, однак сам жанр дає творчу свободу, дозволяє поєднати непоєднувані речі, аби утворилося щось живе й непередбачуване. Цим, на Ірину думку, анімація нагадує поезію. «А ще анімація дозволяє говорити часом на дуже чутливі теми і дає змогу певною мірою притлумити біль реальних героїв, сховавши їх за ширмою намальованих персонажів», — додає Ірина. І називає цей проєкт найбільш особистим серед усіх: «Головна героїня — це я, і я зазираю у дуже персональні переживання, наприклад, свої стосунки з чоловіком. Однак сам медіум дає мені більше свободи, адже намальовані Цілик і Чех — зовсім не те саме, що задокументовані через камеру».
Одна з найважливіших сюжетних ліній анімадоку — втрата чоловіка на війні: «Це дуже тонкий лід. Я просила у приятельки дозволу розповісти про її втрату, потім показувала їй сценарій, і було так страшно завдати їй болю через ретравматизацію. Але зберегти пам’ять про її чоловіка, який до загибелі на фронті був життєрадісним талановитим красенем, також важливо, ми обидві зійшлися на цьому. Не можу уявити цей сюжет в ігровому кіно — у мене просто не піднялася б рука таке зняти. А от анімація здається доречнішим медіумом». Цілик міркує про те, що працювати з документальним кіно часом складніше, ніж з ігровим, особливо у трагічні часи:
«Як відсікти зайве, що залишити, якою мірою можна змінювати реальність на догоду сценарію — ось питання, що їх я собі безкінечно ставлю».
Йдеться передусім про відповідальність перед живими та загиблими, що стають героями такого кіно.
Над анімадоком Ірина працює переважно з іноземною командою. Вона часто пояснює колегам нашу щоденну реальність, допомагає зануритись у контекст: «Вражає, як глибоко вони вимушені пізнавати наші історії і при цьому яку щиру емпатію відчувають. Виявилося, що у нас більше спільного, ніж я думала: від забобонів у дитинстві до побутових дрібниць. Так наша перспектива накладається на західноєвропейську».
Материнство в часи війни
Роль мами Ірина вважає найскладнішою з усіх, які їй випали: «Ростити окрему людину — найбільша відповідальність. Найскладніше у цьому процесі — знайти баланс: і задати певні напрямки руху, і не зламати дитину, не перекрити повітря, не віднадити від особистих пошуків».
Материнство Цілик описує як постійні емоційні гойдалки та нескінченні виклики. Втім, вважає, що головне завдання їм з Артемом уже вдалося виконати: «У мене було дві мети щодо Андрія. Перше — зарядити його відчуттям, що він люблений. У мене теж так було: попри труднощі, у дитинстві я завжди знала, що вдома мене люблять, приймають і вірять у мене. А друга мета — прищепити думку, що родина — це база, суперважливе гніздо, куди ти завжди можеш повернутися, підзарядитися і піти далі. Андрій колючий, гострий підліток, однак він явно цінує свою сім’ю».
Далекі, близькі, кохані
Артем Чех, Ірин чоловік, — військовий і також письменник. Чех у війську з перших днів повномасштабного вторгнення, до того був в АТО, тож Ірин досвід чекання тривалий і непростий.
«Для мене це означає, поміж усього іншого, переживати ще й періоди глибокої і болісної самотності. Я чудово розумію, чому стільки пар не витримали тиску, — каже Ірина. — Люди, що кохали одне одного, поступово опиняються на різних берегах, проживають дуже відмінні досвіди, місяцями чи роками мають цілком не схожий побут, поруч із ними тепер нові люди, що часом стають набагато ближчими, ніж той чи та, що так далеко… А потім — дай Боже — ще настає етап повернення додому і ти просто не знаєш іноді, як підступитися до людини, яка вже пахне чужинцем. І от вам обом ще й діагностували депресію, десь в глибині сидять дуже різного типу травми, і геть не ясно, як же знову будувати простір близькості та ніжності на всіх цих уламках старого світу».
Втім, пара зробила висновки з періоду АТО: «Коли Чех пішов в армію вдруге, ми щосили намагалися підтримувати емоційний зв’язок, а це постійна робота, день у день. Брак спільної рутини може підкосити, однак допомагають щоденні дзвінки, листи, розповіді. Нам із чоловіком пощастило, що ми вміємо розповідати історії, адже шлюб часто тримається саме на розповіданні історій».
Пошуки нової кіномови
Після 24 лютого чимало письменників і журналістів шукали нових способів говорити про реальність, адже звичні інструменти не відбивали нову травматичну дійсність. Цілик зазначає, що усвідомлено не шукала нової кіномови, але цей процес відбувався на рівні неусвідомлених імпульсів: «Коли я сама чи хтось інший аналізує мої роботи після початку повномасштабного, виявляється, що моя кіномова, та й літературна мова, змінилася. Це може бути страшно — виникає спокуса лишатися на знайомому полі, користуватися звичними прийомами, але чомусь виходить так, що я постійно пробую щось нове і заганяю себе в некомфортні рамки».
До професійних завдань Ірина повернулася не одразу: у перші місяці нічого не знімала і не писала.
Під час Революції Гідності, згадує, було так само: «Я відчувала схожий внутрішній спротив: не хотілося бути мисткинею, хотілося просто бути учасницею і переживати ці події».
Втім, режисерка й письменниця захоплювалася колегами, які могли щось знімати й писати в періоди великих суспільних потрясінь.
Міркуючи про роль і функцію мистецтва сьогодні, Цілик каже, що найважливіше завдання — зберігати все крихке, що розсипається на очах: «Наші відчуття також важливі, задокументувати їх означає творити колективний літопис емоцій цього часу».
Від Гійома Аполлінера до Вістена Г’ю Одена
Напевне, кожен, чиє життя пов’язане з постійним читанням, під час війни переосмислив персональний канон: хтось відійшов на другий план, тоді як інші автори знову стали актуальними. Іра каже, що відкрила для себе двох поетів: Гійома Аполлінера і Вістена Г’ю Одена: «Мені зрезонували їхнє переживання досвідів, близьких до нашого. Так в Аполлінерових “Віршах миру і війни” йдеться про зрозумілі нам тепер контрасти життя: ось ти п’єш шампанське з бульбашками і чекаєш наказу, а вже за мить ви висуваєтеся з бойовими побратимами на завдання — і половина з вас не повернеться».
Режисерка міркує про Аполлінерів мотив неможливості думати про майбутнє. Свій власний горизонт планування Цілик описує як водночас дуже далекий і вкрай близький: «З одного боку, я мрію дожити до прем’єри анімаційного фільму — а це два-три роки. У мене навіть з’явилися візуалізовані мрії. З іншого боку, тепер плани на майбутнє — болісна тема».
Зміна оптики та росіяни
Питання участі в закордонних подіях, де можуть бути росіяни, гостро стоїть для всіх митців, що презентують свої роботи іноземній аудиторії. Ірина каже, що в перший рік повномасштабної війни все бачила чорно-білим, але тепер розуміє, що сталі рамки не працюють: «Звісно, я маю систему координат і цінностей, якої тримаюся, але вона не така сувора, як у 2022-му. Гадаю, ми не мусимо себе свідомо викреслювати звідусіль, бо і так програємо на рівні потужності впливу. Якщо ми себе самі закенселимо, це всіх влаштує».
Цілик пояснює, що не погоджується на жодні види співприсутності і діалоги з росіянами на одній сцені, однак тепер уже не відмовлятиметься від участі у фестивалях та інших подіях, якщо хтось із них виявиться паралельно у програмі. Втім, кожна ситуація індивідуальна, наголошує вона.
Цілик розповідає, як у 2023 році ухвалила рішення не їхати на італійський фестиваль для підлітків і дітей «Giffoni», однак дозволила презентувати там фільм «Я і Фелікс»: «Я не поїхала, бо там у паралельній програмі представляв свій фільм російський режисер, який отримує фінансування від їхнього Мінкульту. Врешті ж його стрічку ніхто й не помітив, тоді як мій фільм дістав приз глядацьких симпатій від журі — а це 600 італійських підлітків. Для мене це стало уроком: якби фільм не показали в Італії, ці кількасот підлітків не побачили б історії життя однолітків у 90-ті роки в невідомій їм Україні».
Майбутні книжки
Під час війни наш погляд на літературу, та й саме її розуміння, кардинально змінюється. Сьогодні можемо спостерігати, як українські автори обирають незвичні для себе жанри, переходять із фікшну в репортажистику або просто опановують нову для себе форму.
Ірина починала з повісті «Післявчора» (2008) та поезії. Пізніше були дитячі видання, збірка оповідань «Червоні на чорному сліди», книжка віршів «Глибина різкості». Остання на сьогодні Ірина книжка — поетична збірка «Тонкий лід». Цілик зізнається, що бувають довгі періоди, коли вона не підступається до поезії. Та й зараз здебільшого працює з есеїстикою: «Постійна потреба писати для закордонних видань змінила сам спосіб писання. Зараз хочу наважитися на нову книжку — збірку документальних оповідань про себе і своє покоління. Страшнувато підступитися, бо я ніби призабула, як писати книжки. Але в процесі, вірю, згадається».
